Новости Чернигова и области 04.07.2016 в 20:52


Кіно і село


Оприлюднений на «Хвилі Десни» нарис нашого постійного автора професора Миколи Тимошика про унікальне явище сільського театру в чернігівській глибинці («Данинський посланець від Бога») викликав неабиякий інтерес у читачів. Сьогодні маємо нагоду продовжити важливу культурологічну тему, але вже іншу її грань. Пізнаємо маловідомі й дивовижні сюжети про те, як у селах нашого краю стверджувалося кіно.

На велику ганьбу нинішньої влади, кіно в українському селі вже «не крутять». Більшість Будинків культури, зведених за колгоспні кошти, давно на замку. Або й поруйновані. Довгі осінньо-зимові вечори селяни вимушено проводять здебільшого біля телевізора. Який «продукт» подає сьогодні сучасне українське за назвою але проросійське за суттю і змістом телебачення, знає кожен.


Цілком очевидно, що процеси духовної деградації в селі мало хвилюють тих, хто у владних кабінетах покликаний від імені держави відповідати за культуру, гуманітарну політику. Та все ж, про це слід не просто нагадувати, а кричати. Причому з використанням будь яких інформаційних засобів. Як також і повертатися до повчальних уроків давньої і новітньої історії, які ми, на жаль, так і не засвоїли. А вони, як показують архівні документи та підшивки переглянутих автором старих районних газет, мають здатність повторюватися.

Перший колгоспний кінофестиваль

«Провести в Лосинівському районі з 15 по 25 лютого перший зимовий колгоспний кінофестиваль. Зобов’язувати всі партійні та комсомольські організації на місцях роз’яснити значення кінофестивалю, щоб прийняли участь всі трудящі району. Головам колгоспів виділити для перевезення колгоспників до районного кінотеатру необхідну кількість кінних саней. Колгоспникам району показати під час кінофестивалю такі фільми: «Ленин в Октябре», «Большая жизнь», «Сибиряки», «Освобождение», «Мужичья история», «Москва». (З постанови Чернігівського обкому партії у викладі лосинівської районної газети «Ударний Труд». 1941. 15 лютого).

s65643116.jpgЯк відомо, перший кіносеанс на українських теренах відбувся 1893 році в Харківському оперному театрі. Піонером українського кінематографу стала стрічка «Наталка Полтавка», випущена на початку 1900-х років. Зі створенням 1922 року Всеукраїнського фотокіноуправління, що перетворилося згодом у Київську кіностудію ім. Довженка, в Україні з’явилися перші екранізації творів української класики – «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

Втім, із великою вірогідністю можна ствердити, що ці українські фільми не були першими, які побачили селяни Ніжинської округи. Якщо врахувати, що на 1925 рік по всій Україні налічувалося лише 215 кіноустановок, то неважко припустити, що до сільської глибинки їхній шлях не був коротким у часі. Носівка та Лосинівка, як районні центри, не кажучи вже про Ніжин, зазвичай за статусом мали мати кінотеатри від середини 30-х років. А от пересувні кіноустановки нашими селами поїхали значно пізніше. Зважаючи на те, що згортання українізації відбулося наприкінці 20-х років, створені раніше фільми із суто українською тематикою на багато літ відправлялися на архівні полиці. А народові стали показувати те, що створювалося під безпосереднім контролем і за вказівкою самого товариша Сталіна передусім у Москві.

Є всі підстави твердити, що перше кіно у віддалені села краю прийшло напередодні війни. На це вказує постанова Чернігівської обласної Ради від 12 лютого 1941 року. У ній зазначається, що з метою показу широким масам колгоспників кращих художніх, хронікальних, науково-технічних фільмів радянської кінематографії в Лосинівськомурайоні з 15 по 25 лютого мав відбутися перший зимовий колгоспний кінофестиваль. Постанова зобов’язувала всі партійні та комсомольські організації на місцях «роз’яснити значення кінофестивалю, щоб прийняли участь всі трудящі району».

Цікаво, як проходив цей важливий суспільно-політичний захід? Згідно з цією постановою, для мешканців сіл, розмішених територіально ближче до райцентру, кінофестиваль мав організовуватися на базі стаціонарного Лосинівського районного кінотеатру. Голови колгоспів у таких селах отримали вказівку виділити для перевезення колгоспників «на кіно» необхідну кількість кінних саней. Це стосувалося Лосинівки, Вікторівки, Богданівки, Шатури та Леонідівки. Їм, за приписом із області, мали показувати такі фільми: «Ленин в Октябре»,«Большая жизнь», «Сибиряки», «Освобождение», «Мужичья история»,«Москва». Звернімо увагу на цей репертуар. Тут – жодного фільму на українську тематику і жодного фільму, знятому українськими кінематографістами. Гру в українізацію влада закінчила ще напередодні штучно інспірованого голодомору.

Цікаво, що данинці до списку сіл, що вважалися найближчими до Лосинівки, не потрапили. Проте, напевне, що виграли від цього. Адже їм не довелося добиратися туди саньми засніженим шляхом за вісім кілометрів та в сильні морози. До Данини, як і до Коломійцівки, Рівчак-Степанівки, Татарівки, Ганнівки, Пустотиного, Макіївки, Терешківки, Сального, Шняківки, Галиці, Червоного Колодязя та Великої Дороги у визначені строго за графіком дні мали доставити пересувні звукові кіноустановки з Чернігова. У цих селах демонструвалися: «Выборгская сторона», «По щучьему велению»,«Цирк». А ще – дивом пропущена Москвою стрічка творців українського кіно - «Запорожець за Дунаєм», що не могла не формувати національні почуття.

Як «бігали люди» на стіні сільського храму

За спогадами старожилів, те перше передвоєнне зимове кіно данинці дивилися на білій стіні свого Свято-Троїцького храму зі східного його боку. Саме в цей бік було спрямовано пучок світла з пересувної кіноустановки пізнього вечора. Споночілий церковний майдан був заповнений вщерть – подивитися, «як на стіні бігають і розмовляють люди», зійшлися старі й малі.

s38533516.jpgОдне невтямки. Чому влада вибрала для того фестивалю «стоячого» сільського кіно такий період – другу половину лютого? Адже в ту пору, як згадують старожили, чернігівські морози були найлютішими. Як витримували їх бідно вдягнені колгоспники в час півторагодинного стояння під церквою, та ще й у вечірню пору?

З’ясувати це питання, на жаль, не вдалося. Зате вдалося простежити долю подібних сільських кінофестивалів у майбутньому. Цілком очевидно, що ідея показувати кіно на морозі не була вдалою. І від неї пізніше влада відмовилася. Хоча така форма культурного просвічування колгоспників як кінофестиваль збереглася, як і час її проведення – саме в зимову пору. Адже від ранньої весни і до пізньої осені такі заходи не могли проводитися – вони би негативно вплинули на хід проведення чергових битв за чергові врожаї.

По війні порядок проведення кінофестивалів у глибинках дещо вдосконалюється. Головною площадкою для знайомства сільського населення з новими радянськими фільмами в зимову пору стають зали районних кінотеатрів. Як і до війни, до керівників колгоспів спускалися рознарядки для забезпечення доставки глядачів із сіл на планові перегляди кінострічок до райцентру. Згідно з рішення Чернігівського обкому партії, перший такий кінофестиваль після звільнення області від німців відбувався з 5 грудня 1944 року. Лосинівський район потрапив у перший тур фестивалю (з 5 по 15 грудня). Цього разу колгоспникам Лосинівщини пропонувалося переглянути так фільми: «Большая Земля», «Георгий Саакадзе», «Давид Бек», «Аринка», «Оборона Царицына», «Большая Жизнь».

Коментувати такий репертуар таки нічого. Хоча з довоєнних кінострічок сюди потрапила одна «Большая Жизнь», зміст інших, новіших, був, які і раніше, всуціль заідеологізований, побудований на партійних штампах. І до того ж винятково російською мовою. Отож, нічого теплого і світлого для згорьованих душ тогочасних простих радянських людей такі заходи не могли принести.

Про українське кіно ідеологи радянської тоталітарної системи воліли не згадувати і в прокат його не пропускати. Особливо після засідання політбро правлячої комуністичної партії, що відбулося в січні 1945 року. Тоді Йосип Сталін у своєму програмному виступі фактично розгоромив нову стрічку Олександра Довженка «Україна в Огні». Геній українського кіно, виявляється, відважився покритикувати політику партії в галузі колгоспного будівництва. Він зобразив у цьому фільмі справу так, «нібито колгоспний лад вбив у людях людську гідність і почуття національної гордості…». Таке кіно влада нізащо не могла пропустити в прокат.

Пізніше та ж влада періодично влаштовувала для мешканців великих віддалених сіл подібні пропагандистські акції. Вже за моєї дитячої пам’яті, десь на початку 60-х років, у такий спосіб у нашому селі на стіні вже закритої церкви люди дивилися з приїжджої пересувної кіноустановки фільм із претензійною назвою «Русское Чудо». Показували її, до речі, прохолодної весняної пори.

Це була чорно-біла документалка про досягнення радянської влади. В дитячу пам'ять запав не сам фільм, а яскраві кольорові афіші-плакати, які задовго до початку визначеної дати розклеювалися на всіх кутках села, де тільки можна: на парканах, стовпах, стінах і навіть на кабінах колгоспних гусеничних тракторів ХТЗ. Розклеювали вперто і довго. Хтось зірве ту афішу випадково чи спеціально, а парторг знову її там навісить. І так, певне, більше місяця інтригувати тим «Руським чудом».

Перший фільм у старому колбуді

Проблемний колбуд у Данині самочинно розвалився однієї ночі в 1961 році. Тоді якраз завершували знімати з церкви, що стояла навпроти, п’ять куполів та накривати на невпізнанно зранену старовинну будову рівну, сарайного типу, крівлю. У такий спосіб донедавна красуню-церкву спішно переробляли під сільський будинок культури.

Авторові цих рядків запам’ятався старий колбуд тим, що саме в ньому пощастило вперше доторкнутися до такого дива як кіно ще до тої пори, як став першокласником. За неписаним тоді в селі правилом до таємничої для нас кінохати«кінщик Микола» (так у селі звали кіномеханіка) безплатно впускав усіх дошкільників. Але лиш після того, як усі дорослі всядуться на довгі лави та в залі погасять каганці.

До речі, квиток для дорослих «на кіно» коштував на початку 60-х років ХХ століття 5 копійок. Тоді ми, з десятків два дітваків, навпомацки пробиралися вузьким проходом до початку сцени, що була нам по шию, опиралися за її краї своїми ліктями й зосереджували погляди на біле рядно вглибині сцени, що правило за екран.Наші голови дорослим глядачам не заважали. Пучок світла з екрана падав на ту ряднину трохи вище.

Коли мене вдома розпитували того дня, про що фільм, який дивився вперше в своєму житті, досі можу відтворити ту довгу наївну дитячу фразу: «Один дядько сидів на камені біля вогню і їв картоплю; шапка на його голові була з баранячих поворозок.Тоді той дядько встав, а на його місце сів інший, але без шапки». Ось те, що зафіксувала дитяча пам’ять -- без назви, без суті. Здається, в тій кінострічці йшлося про далеке від України життя казахів…

Ще одна деталь. Колбудівський двигун, що працював на солярці, і спонукав рівномірно крутитися довоєнну вузькострічкову кіношну «бабіну», знаходився в погребі, викопаному обіч колбуду. І це було прямо посеред шкільного подвір’я. Нерідко м’яч, яким гралися ми у футбол на перервах, потрапляв до того погреба через вентиляційний отвір, що зяяв із-під землі. Тоді доводилося день або два чекати, коли прийде на роботу «кінщик Микола» і визволить того «арештованого» погребом м’яча.

Кіноновини з передач кущового і районного радіо

Ще зі спогадів про давнє сільське кіно можна згадати оголошення Лосинівського районного радіо. Хоч цей район у 1962 році був ліквідований і цілий сільський кущ перейшов під опіку Ніжина, позивні Лосинівського радіо, що від повоєнних часів сповіщали про початок п’яти- або десятихвилинних передач для сіл колишнього маленького району, затрималися якимось дивом в ефірі аж до початку 70-х років. Чому це видається дивним? Бо на наші села мовило весь той час і Ніжинське районне радіо. Таким чином, селяни Лосинівського куща кілька разів на тиждень рано-вранці дізнавалися різноманітну місцеву інформацію з двох радіоточок району – нового для них райцентру Ніжина і колишнього – Лосинівки.

s83972636.jpgНайочікуванішими були «лосинівські» повідомлення про те, що учні таких-то класів усіх сіл куща від завтра в школу не йдуть. Це бувало не раз у зимову пору, коли в нашій окрузі лютували морози й заметілі. Якщо стовпчик термометра опускався нижче 20-ти – в школу не йшли учні початкових класів, якщо нижче 25-ти – всі інші також.

Ще дорослі чекали повідомлень цього радіо про те, в які села й коли приїздитимуть заготівники цибулі чи часнику, за якою ціною прийматимуть надлишки картоплі з підсобних селянських господарств, які нові товари завезли до головних лосинівських крамниць та коли буде «вивод» домашньої худоби для перевірки районними ветеринарами.

Школярі ж та молодь із нетерпінням чекали останнього речення диктора напередодні відімкнення з ефіру Лосинівки. Віддавна цим останнім реченням було повідомлення про те, який новий фільм демонструватиметься цього дня в кінотеатрі колишнього райцентру. Це означало, що другого дня цю стрічку має забирати, за давно складеним графіком, данинський «кінщик», після нього – шатурський, а затим на черзі - Сальне, Галиця, Терешківка. Незважаючи на те, що в центрі нашого села зазвичай на стіні колишнього «залізного магазину» свій «кінщик» малював щоразу нову афішу, ми більше орієнтувалися на радіосигнал із Лосинівки.

Кіно в колишній церкві

За всю майже 30-літтю пору перебування пораненої данинської церкви в статусі сільського будинку культури (з 1961 по 1990 роки) були дві кінострічки, що викликали в моїх земляків небувалий ажіотаж, подібний до того, коли зрідка приїздили туди пересувні кіноустановки з області.

Перша -- «У неділю рано зілля копала…», що вийшла на екрани 1968 року (виробництва Укртелефільму). До наших сіл стрічка дійшла 1970 року. Важко сказати, що викликало в данинців такий непідробний інтерес до цього фільму: відома народна пісня про чисте, але трагічне кохання чи легенда про вічний любовний трикутник; панорамні зйомки далеких карпатських гір чи мелодії нечуваних у наших краях трембіт? Що не було б причиною, але того пізнього літнього вечора наша церква-клуб була, як кажуть у селі, битком-набита. Багато йшли до клубу зі своїми табуретками чи короткими лавицями.

Дивився я той чорно-білий фільм стоячи. І нині перед очима, як згадаю, постають карпатські гори у повній гамі уявних дивовижних кольорів. Кінокамера плавно ковзала вершечками гострих зелено-синіх карпатських рукавів, на фоні співу буковинських трембіт, впускаючи в ефір перші слова диктора поза кадром: «Діялося се дуже давно… У далеких горах Карпатах… Стара циганка Мавра… Гриць , Тетянка і Настка…».

Тоді ні про Ольгу Кобилянську, ні про зелену карпатську Буковину я ще нічого посутнього не знав, але вже відчув єством загадкову притягальність і принадність цього далекого від Чернігівщини краю. Може, саме тоді, в переповненому сільському клубі, в час демонстрації фільму про драматичну буковинську історію і зародилася в мені думка, яка визрівала всі наступні роки і перевтілилася в реальність влітку 1978 року. Після отримання в Києві омріяного ще зі шкільної пори диплома журналіста, першою самостійною житейською пристанню для початку роботи і нового етапу дорослого життя без вагань вирішив обрати столицю Буковини – чарівні Чернівці. Але то – вже зовсім інша історія.

Другим приводом для несподівано активного пожвавлення в селі культурного життя стала латиноамериканська мелодрама «Єсенія». Було то 1975 року, коли я, другокурсник журфаку столичного університету, приїхав до батьків на вихідні за продуктовою торбою. Цей фільм уже бачив у Києві, але, щоб зустрітися з однокласниками, вирішив подивитися ще раз. Інформація від братів Івана та Андріяна сторожила: квитків на завтрашній сеанс може не бути. Так я довідався, що вперше за всю історію показів фільмів у сільському будинку культури квитки продавалися заздалегідь, із вписаними числами рядів і місць (а таких у данинському клубі було близько 400). Для цього працівники клубу спеціально нанесли фарбою цифри на спинки кожного крісла. Двосерійну «Єсенію» «крутили» в селі два дні. І обидва -- в клубі не було жодного вільного місця.

Серце «кінщика» зупинилося після запуску другої серії

Навертаючися до епізоду про фарбовану нумерацію всіх стільців сільського колбуду через несподівано «касову» «Єсенію», не можна не згадати сільського «кінщика» тієї пори Івана Іванчука, якого в селі прозивали Щукою. Як він любив сам те кіно, і якою вірою й правдою служив йому! То був справжній сільський самородок, який свою мрію стати кіномеханіком виплекав ще зі шкільної парти. А коли став, то відразу показав, як слід працювати, коли справу дуже любиш.

Почав із афіш. Маючи хист до малювання, Іван виготовляв кожну афішу по-особливому. За розмірами вони були на всю велику дощату стіну колишньої «залізної» крамниці, де продавався керосин. А крамниця та розміщувалася на найвиднішому місці в центрі села на церковному майдані -- між церквою і автобусною зупинкою. Ще до кожної афіші додавав вклейки із «СоветскогоЭкрана». І не просто абиякі, але ті, що мали відношення до конкретного фільму, – рецензії, відгуки глядачів, фото самих акторів. До таких афіш селяни поступово звикали, стали частіше зупинятися біля них, вчитуватися.

s01096727.jpgПрочитати лекцію для односельців про кіно в минулому і тепер – то одна з гарячих ідей харизматичного сільського кіномеханіка. Звернувся він із нею до мене, студента-першокурсника київського журфаку. І щоб я не встиг відмовитися, тут уже й дату призначив – через два тижні в неділю, перед початком «дорослого» кіносеансу. (У ту пору в будні в Данині демонтувалися фільми чотири рази на тиждень: по вівторках, четвергах, суботах і неділях. До того ж, по два кіносеанси за раз: о 19.15 – для старшокласників після другої шкільної зміни і о 21.30 – для дорослих. По неділях, о 12.00, був ще й третій сеанс – для дітей молодших класів).

Мені та лекція таки запам’яталася – готувався до неї довго. Багато що нового, в тім числі і для себе, знайшов в університетській бібліотеці. А коли прийшов до клубу у визначену дату, був вражений – в клубі не було де яблуку впасти. Виявляється, Іван Щука заздалегідь «пропіарив» ту мою лекцію. А що щоб усім було добре чути, спеціально для цієї оказії «виписав» із Лосинівки мікрофон із довгими дротами та двома підсилювачами по обидва боки сцени.

Раз Іван Щука побився об заклад зі своїми друзями, що зробить так, щоб данинці дивилися нові фільми день у день із мешканцями колишнього райцентру. Йшлося передусім про суботи, коли зазвичай показували найбільш касові фільми.

Тепер важко й уявити, які він міг на таке не лише відважитися, а й дотримуватися цього принципу упродовж тривалого часу. Кіно в Данині починалося на годину пізніше від Лосинівки. Коли в тамтешньому кінотеатрі «прокручувалися» перші три із шести «бабін» односерійної кінострічки, данинський «кіншик» уже чатував там біля апаратної, миттю брав у руки ті круглі скриньки та поспішав своїм велосипедом на Данину (відстань між селами – сім кілометрів). Запустивши їх у роботу, залишав контролювати прокрутку фільму своєму помічнику, а сам знову поспішав на Лосинівку -- за другою половиною фільму.

Не раз бувало, що й велосипед ламався, що дощ чи снігзаважали. Але данинці терпляче чекали в клубі – знали, що їхній Щука не підведе.
Але раз у житті Іван таки підвів.

…Того дощового суботнього вечора в данинському клубі йшла індійська мелодрама. Отож, квитки були продані на всі місця. Це для кіномеханіка з приємного. А з неприємного те, що йому, у випадках із двосерійними стрічками (а саме такими були тоді всі індійські), доводилося сильніше тиснути на педалі свого старенького велосипеда в напрямку до Лосинівки і звідти двічі. Друга велосипедна «ходка», як і перша, також завершилася із запасом часу. Надходила мить запуску останньої «бабіни». Однак перемкнути кнопку чергової прокрутки Іван не встиг. Вхопившись рукою за серце, він враз заточився і впав прямо в апаратній кіноустановки.

Зазвичай, коли стрічка обривалася (це було частим явищем для тодішніх кіноплівок, які потрапляли до залів сільських клубів уже зношеними), сільська публіка традиційно починала дружно тупотіти ногами (цим висловлювалося колективне невдоволення роботою кіномеханіка). Та так завзято, що аж стеля здригалася. В ту мить у переповненій залі ніхто й не здогадувався, що те гулке тупотіння їхній улюблений «кінщик» уже не чув.

Серце Івана Іванчука, який так любив кіно, так жив ним і так без оглядки віддав йому усього себе, зупинилося в найбільш кульмінаційному місці привезеної ним для земляків і не добаченої ними до кінця пристрасної кіноісторії…

Куряче яйце як квиток до сільського кінозалу

І ще один особливо щемкий спогад дитячих літ пов'язаний із сільським «кінотеатром» у колишній церкві. Раз афіша сповістила про «Золотого ключика». Вся школа загуділа. Це ж там і Карабас-Барабас з Буратіно, і Артемон із Мальвіною, і хитра Лисиця з котом Базіліо – всі ці герої з добре відомої казки можуть ожити перед тобою за якусь годину на великому екрані. Як на таке не піти?

Чкурнув із школи після уроків додому за п’ятьма копійками. Та виявилося, що в нашій хаті мати не змогла назбирати такої кількості копійок. Мої сльози таки подіяли. Мати пішла до курника та витягла з гнізда одне свіже яйце. «Біжи, здай до крамниці, то й матимеш квиток», -- сказала втішно. Побіг мерщій, тримаючи в спітнілій від хвилювання долоні те рятівне яйце. За одне здане куряче яйце тоді в сільській кооперативі платили по сім копійок. Отож, думав, матиму в запасі ще дві копійки – можна буде купити на них аж чотири пера до чорнильної ручки. Поспішав, бо в клубі от-от мав розпочатися «Золотий Ключик».

Та радість моя була передчасною. Дядько Ховра, який, здається, не одне десятиліття завідував продовольчою крамницею, те яйце… не прийняв. Сказав, що то вже не яйце, а бовтанка. Направду, поки біг зо 15 хвилин, розмахуючи рукою, яйце справді могло розколотитися. А такі, знав, ніде не приймали. Повертатися ж додому за другим яйцем було вже пізно. Та й не знав чи дадуть.

Так я й не побачив того «Золотого Ключика». Довго відзивався у вразливій дитячій душі той жаль пекучий. Передусім, від усвідомлення того, що таким виявився чи не один на всю школу.

***
Через багато літ зі сльозами на очах згадував цей епізод, коли по кілька разів перечитував ту казку своїм дітям -- Алінці і Ярику. Ще тоді, коли вони були зовсім малими…

Микола Тимошик,
професор, журналіст

Читайте больше на http://chernigovinfo.cinfoo.com/news-18644.html



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Показать смайлы
 

Комментариев: 0